	Вiйськово-спортивна патрiотична гра "Джура" ("Сокiл") Архив от 25-09-2008

	E-mail

Від військово-патріотичного виховання до громадянської самооборони

Бігус Микола

Військово-патріотичне виховання - офіційний термін нормативно-правової бази, який визначає сферу діяльності держави, громадських структур в напрямку популяризації зацікавлення військовою службою, підняття її престижності та масового поширення початкової військової підготовки (від цього поняття зараз тільки назва і залишилася).

Поряд з ним ще використовується термін «допризовна підготовка», який має вужче значення, і стосується безпосередньо підготовки майбутніх воїнів - захисників Вітчизни.

Більшість із тих, хто працював в окресленій сфері, констатують, що ці терміни є недосконалими, якщо розглядати їх під кутом зору складових загального патріотичного виховання, а в час розбудови професійної армії в Україні – застарілими.

Проте альтернатив мало хто шукає. Пов’язано це із тим, що в державі правдами і не правдами згортається підготовка юнаків до виконання ними свого конституційного обов’язку – захисту Батьківщини через службу в Збройних силах та інших силових структурах. Предмет "Захист Вітчизни" в школі виключають з обов’язкової частини, подекуди його взагалі немає. Давно вже ліквідовано стрілецькі тири при школах. Товариства сприяння обороні України займаються переважно виживанням, розвиваючи автошколи і тому подібне. Реальні військово-спортивні чи військово-патріотичні клуби навіть не в кожному обласному центрі діють.

В суспільстві утвердилось негативне ставлення до військової професії. Типове уявлення про військового – бідний, без квартири, спродує залишки армії на чорному ринку. Далі йде в кримінал, бізнес або охоронні фірми. Про міліціонерів думка ще гірша…

Отже, в державі немає позитивних результатів "військово-патріотичного виховання". В армію переважно йдуть не через покликання, а тому що: потрібно мати військову службу, не змогли "відкосити", відсутні здібності займатись чимось іншим...

За таких обставин обороноздатність держави мізерна. Справу подекуди рятують офіцери-фанатики, які з пройдисвітів і ледарів інколи роблять боєздатних солдатів, а також те, що в нас подекуди ще дає про себе знати козацька кров. Які можна запропонувати шляхи вирішення окреслених проблем? Де шукати виходу?

Звернімося до історії.
Часи княжі. Князі мали професійне військо (дружину), яке утримували за рахунок походів або данини з населення. Так діяла система лицарства по всій Європі. У випадку великих воєн, коли нападав сильний ворог, князь чи король скликали народне ополчення. І військо могло зростати в кільканадцять разів.

Як?! Прості селяни перетворювались на воїнів?!

Так. В тодішньому суспільстві усі чоловіки змалечку проходили військову підготовку, вчилися виживати, захищати свою сім\'ю, поселення. Багатші несли службу в дружині, могли утримувати коня, меч, обладунки. А прості, бідні люди володіли звичайними народними знаряддями. Тому і не складно було в разі небезпеки селу оборонитись від якихось розбишак - кожен мав зброю і вмів нею володіти. Отже, існувала професійна армія, а поряд з нею населення володіло достатнім рівнем знань для самооборони.

В часи середньовіччя на Україні, при потребі, все населення "покозачувалось" від малого до старого. Були живі традиції масової підготовки всіх, навіть жінок, до самооборони. І цьому особливо дивувались чужоземні мандрівники, хроністи.

Та прийшов найсильніший ворог, Москва. Найперше було знищено провідну еліту, духовенство переорієнтовано на «царя та Атєчєство», козаків відправлено битися за Чорне море, а потім і на Кубані до "буди припнято" – Кавказ охороняти. Решту українців загнано в кріпацтво і заборонено вчитися, займатися народними іграми, боротьбою, танцем, співати народних пісень.

Незважаючи на це, в 1917-21 роках Україна знов покозачилася, повоювала за волю. Бракло єдності, провідників та інколи здорового глузду в "теоретиків державотворення". На жаль, не склалось…

Далі тоталітарний комуністичний режим випрацював зручну йому систему військової підготовки населення. Всі жили в напіввійськовому режимі, майже всі цивільні виробництва могли за 1 годину переорієнтуватись на виробництво з макаронів - пороху, з сигарет - патронів до АКМ, з автобусів – на танки. Школярі вивчали допризовну підготовку, «розважалися» воєнізованими іграми "Зарніца", "Орльонок". Працював ДОСААФ, безліч тирів, клубів, гуртків, які спонукали йти до суворівських та нахімовських училищ.

Але виховання патріотизму – це не тільки військова підготовка населення (взагалі для плекання патріотичних почуттів вона і не обов’язкова, особливо при сучасних озброєннях, космічних технологіях). В СРСР же про патріотизм згадували тільки тоді, коли ішлося про оборону від ворогів (по суті чергової власної агресії назовні для перемоги "світової пролетарської революції"). В інший час ідеологія передбачала інтернаціоналізм, тобто любов до всіх народів, а не до свого.

І коли народилася Незалежна Україна – ця система луснула. А нової немає. Держава опинилася необороноздатною, зокрема через брак патріотизму і в суспільстві, і серед військових. Тому погляньмо на ще раз на свою історію, давні традиції, досвід сусідніх народів. І тоді з’являються певні висновки. Професійна армія – добрий шлях створення міцної обороноздатності, але при умові престижності військової служби, достатнього фінансування на утримання та модернізацію.

Основою для утвердження в суспільстві позитивного ставлення до військової служби, сприяння вихованню сильного тілом і духом молодого покоління, з якого б поповнювались ряди професійного війська, мала б стати нова система. Назвімо її громадянська самооборона.

В СРСР діяла система цивільної оборони. Вона передбачала поширення знань та вмінь для правильних дій населення на випадок різних техногенних та природних катастроф, ядерної, бактеріологічної, хімічної чи звичайної війни. Також вивчали основи першої долікарської медичної допомоги, елементи психологічної підготовки, виживання без засобів цивілізації тощо. Але в Україні ця система практично перестала існувати, залишились поодинокі ентузіасти на місцях. Створено Міністерство надзвичайних ситуацій, яке включає і народну службу порятунку, і воєнізовані частини на всі випадки (рятування в горах, на морі, від повеней, пожеж, саперні частини тощо). Його дієздатність – питання дискусійне.

Потреба зміни доктрини підготовки населення до захисту своєї Батьківщини випливає із таких обставин:
-Неефективність пострадянської системи допризовної підготовки населення, поширення знань з початкової військової підготовки через різні клуби, Товариство сприяння обороні України тощо.
-Перехід ЗСУ на професійну основу.
-Геополітичні зміни в Східній Європі. Зростання нових загроз національній безпеці.
-Активний розвиток місцевого самоврядування має передбачати і розвиток системи муніципальної міліції, навчання населення до самозарадності та здатності до автономного існування в складних техногенних чи природних умовах, поширення знань і вмінь з самозахисту тощо.

Тоталітарна держава творила системи контролю, тому що боялась своїх громадян – демократична має створити умови до самоорганізації місцевої громади, зокрема і в плані безпеки.

Громадянська самооборона мала б включати в себе такі напрямки підготовки населення:
-Вивчення історії, географії рідного краю, місця проживання, зокрема вміння добре орієнтуватись, знати місцеві топоніми та інші назви, лідерів громади;
-Вивчення основ першої долікарської допомоги;
-Вивчення алгоритму дій на випадок війни різноманітних видів;
-Вивчення алгоритму дій на випадок природних катастроф, зокрема землетрусів, потопів, пожеж, ураганів;
-Вивчення алгоритму дій на випадок техногенних катастроф, зокрема радіаційного, біологічного, хімічного забруднень;
-Вивчення основ самозахисту без зброї для оборони себе, своїх близьких від посягань на життя та здоров\'я чи майно;
-Вивчення основ користування засобами дозволеного захисту – предметами побуту (ніж, палка), зброєю травматичної дії;
-Вивчення основ самозарадності (виживання) в умовах відсутності цивілізації чи агресивної антропогенної системи;
-Духовна та психологічна підготовка для вироблення стійкості, сили волі та характеру, здорового громадянського світогляду.

Шлях впровадження - централізовано підготовані інструктори створюють місцеві гурти зацікавлених, займаються з ними, поширюють отримані знання. Слід використовувати роботу в малих групах, принцип навчання через працю, інтерактивне навчання, ігрові форми, заняття на природі та інші передові інноваційні педагогічно-методичні розробки формування повноцінної особистості, здорової команди-групи. Утвориться мережа ініціативних груп, які б контактували між собою завдяки сучасним інформаційним засобам, обмінювались досвідом та співпрацювали. Осіб, які найкраще пройшли підготовку за такою системою, шляхом мотивації та заохочення можна спрямовувати до служби в контрактній армії, силових структурах.

Нові підходи можна запровадити і в системі середньої освіти для учнів старших класів.

Результат – значне покращення криміногенної ситуації, профілактика злочинності, шкідливих асоціальних проявів серед дорослих і молоді, зацікавлення до занять спортом, туризмом, активним дозвіллям.

Наразі в системі освіти в напрямку створення Програми патріотичного виховання (з військовими та спортивними складовими) є певні результати. Цікавим проектом є гра-випробування "Котигорошко", яка бере за основу краєзнавство, цивільну оборону, туризм (нажаль вона не набула поширення). В 2003 році з’явилася військово-спортивна патріотична гра "Джура" ("Сокіл"), яка взяла за основу ідею козацького виховання. але не була підкріплена організаційно та нормативно.

Наразі цими спробами охоплено малу кількість молоді, а результат в загальносуспільному значенні мінімальний. Тому треба задуматись - що далі?

http://www.maidan.org.ua/static/newsvostok/1222281487.html

На традиціях патріотизму: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=95322149