|
Фред Вілсон. Спеціально для The Epoch Times
|
|
Стародавній храм в Японії. Фото: fotoart.org.ua |
|
|
| |
|
Поїздка з міжнародного аеропорту Наріта до центру Токіо нагадала мені про те, наскільки Японія відрізняється від Америки, попри всю свою сучасність. Люди мініатюрніші, дороги набагато вужчі, а потяги, як і громадяни, здається, розподіляють свій день, слідуючи невидимому внутрішньому годиннику.
В аеропорту нас зустріли наші японські друзі. Разом з ними ми вирушили потягом до центру Токіо, а потім у передмістя, де вони живуть.
Я обожнюю спостерігати за людьми. Я звернув увагу на те, що, як і в західних країнах, майже всі чоловіки носять костюми з краватками і кейси, а жінки — плаття і спідниці. А ось молоді дівчата здивували мене найбільше. У багатьох, майже у більшості, волосся пофарбоване під блондинок, а одягнені вони були немов персонажі деяких популярних японських коміксів.
Через декілька хвилин наш потяг прибув на станцію. Втомившись від стояння протягом майже 30 хвилин, ми поквапилися сісти. Двері закрилися, і ми знову були в дорозі. Хоча вся картина здавалася звичною, я звернув увагу, що багато чоловіків п\'ють пиво або інші алкогольні напої, подібно до того, як американці — газовані напої. Деякі засипали майже миттєво, можливо через дію алкоголю, можливо через свою схильність до перевтоми. Здавалося, що багато хто з них потребував 12 годин хорошого глибокого сну.
Всівшись у темряві, в моїй голові спливла картинка літніх людей на вокзалі, що всілися на коробках і одягнених в лахміття. З розмови з моїм японським другом, я дізнався, що бомжі в Японії — це національне табу, і багато хто відмовляється визнавати факт їхнього існування.
Через 45 хвилин ми прибули на станцію Шинзуку-Саншоме, де моя дружина і я приєдналися до чарівної дочки наших господарів. Вона привезла нас додому на невеликій вантажівці.
Японський будинок влаштований подібно до людей, які населяють його, — маленький. будинок моїх друзів виявився дуже затишним, і я відчув себе в своїй тарілці. Відмінність, яка мені найсильніше кинулася в очі, — це туалет, під час створення якого була проявлена велика технологічна винахідливість. Там була кнопка для спуску води, біде для жінок, покажчик температури води. Там же знаходилися вбудоване джакузі, сауна і душ. Приймати ванну в Японії — це саме собою пригода.
Кухня влаштована повністю за західним типом, а решта всієї частини будинку — японська: підлоги покриті татами, на столах велично стоять бонсаїи (карликові дерева), на підлозі лежать матраци для сну.
Я звик вставати дуже рано. І оскільки я рання пташка, то незалежно від того, де знаходжуся, о п\'ятій годині вже був на ногах, коли кур\'єр доставив уранішню газету. Вона ввічливо поклонилася, вручила мені газету, і щось сказала японською. Я поклонився у відповідь і сказав «арігато» (спасибі японською), потім повернувся в будинок. Якийсь час я вдавався до роздумів в тиші, а потім знову вийшов назовні, щоб вдихнути свіже вранішнє повітря.
Як і більшість людей з мого кварталу «яппі» японці вельми ретельно стежать за своїм здоров\'ям. Сніданок складається з чаю, природно з кави, грінки, невеликої кількості фруктів, нарізаних помідорів (о, як я їх люблю). М\'яса немає, зате багато розмов у приємній манері.
До кінця ранку ми обмінялися подарунками. Наші господарі, саме втілення люб\'язності, подарували моїй дружині красиве блакитне кімоно. Я відповів їм взаємністю, подарувавши одну зі своїх найкращих керамік. Моя дружина негайно ж одяглася в кімоно, а мій подарунок знайшов місце в їхній вітальні на маленькому столику.
Того дня наслідки зміни часового поясу не відчувалися, і ми вирушили в дорогу. Я і моя дружина хотіли зробити те ж саме, чим займаються звичайні японці. Приблизно після години дороги у вантажівці дочки нашого господаря, ми вирушили за покупками в японський аналог американських супермаркетів. На всіх продуктах, упакованих так само як і в Америці, були японські етикетки, а сам магазин нічим не відрізнявся від тих, що в США. Та була одна помітна відмінність: ціни вищі, але всі ці продукти можна було придбати в більшості азіатських супермаркетів в районі Чікаго.
Маленьке містечко Машико — це мрія для кераміста. Розташований за 100 кілометрів на північ від Токіо він відомий своїм керамічним стилем «машіко-які». Згідно з керівництвом Фроммера, історія Машіко почалася в 1853 р., коли гончар виявив ідеальну глину в горах поблизу, і червону сосну для топки печі. У 1930 р. Машіко отримав національне визнання, коли Хамада Шоцзі, який носив титул живого національного надбання, побудував там піч і розповсюдив вироби Машіко по всій Японії. Інші керамісти відродили техніку, виготовляючи предмети вжитку — вази, тарілки, чашки та інший столовий посуд. В цілому, в Машіко знаходиться понад 50 керамічних майстерень (з 300 печами). Ви можете там прогулюватися і спостерігати за роботою ремісників. Ярмарки гончарних виробів, що проходять двічі на рік, в кінці квітня — початку травня, і в кінці жовтня — початку листопада, привертають відвідувачів зі всієї Японії. На нещастя ми приїхали до Японії в липні.
Ми повернулися додому раннім вечором, щоб підготуватися до зустрічі. Після їжі, ми приєдналися до делегації матерів, які супроводжували своїх дітей в школу. Як колишнього викладача, мене попросили прочитати доповідь на тему про відмінності та схожість японської і американської систем освіти.
Я вважав, що азіатські жінки впродовж тисячоліть були людьми другого сорту в порівнянні з чоловіками. Треба сказати, що в сучасній Японії все змінилося. Жінки, які майже всі висловилися, були задоволені тим, що були жінками і відкрито сміялися над своїми перевтомленими чоловіками. Деякі сказали мені, що, будучи сучасними жінками, вони люблять свою роль як матерів і хранительок вогнища і не хотіли б змін.
Це був мій останній день в країні висхідного сонця. Ми відправилися в Наріто рано вранці на четвертий день нашої подорожі, і дочка господаря відвезла нас на вантажівці до вокзалу.
Ми сіли в другий потяг у напрямі аеропорту. Як тільки ми вирушили в дорогу, я запитав у своїх друзів, чому вони стоять, незважаючи на те, що є багато вільних місць. Вони пояснили, що оскільки наші літаки перенесли на більш раніший час, ніж це було заплановано, стояти — це саме собою зрозуміле, щоб звичайні пасажири могли сісти. Це так типово для японського менталітету. Кожна дія виконується згідно із строгими рамками писанного (або неписанного) кодексу честі, і місця в поїзді не були винятком.
Підійшов момент сказати сайонара (до побачення). З нашими друзями ми прибули до аеропорту Наріти значних розмірів, чекаючи рейсу до Маніли, столиці Філіппін, — останній пункт призначення нашої азіатської подорожі. Декількома хвилинами пізніше, із сумом попрощавшись, ми відлетіли у напрямі Ninoy Aquino International — аеропорту у філіппінській столиці, де приземлилися після п\'ятої години, будучи ще свіжими і бадьорими після нашої приємної поїздки до Японії. |
